Поширеним явищем в національній правовій системі залишається проблема розмежування юрисдикцій щодо конкретних категорій спорів. Не виняток й земельні спори. Аби розібратися в цьому питанні, спробуємо проаналізувати нормативну базу та правозастосовну практику.

Пунктом 6 ч. 1 ст. 12 Господарського процесуального кодексу (далі — ГПК) до підвідомчості господарських судів віднесено справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Тривалий час практика йшла шляхом розмежування земельних спорів, учасником яких є суб’єкт публічної адміністрації, між адміністративною та господарською юрисдикцією через визначення правового статусу такого суб’єкта у спірних правовідносинах. Так, стало аксіомою положення, що в разі, якщо державні органи та органи місцевого самоврядування діють як органи, за допомогою яких держава або місцева громада реалізують повноваження власника землі, тобто відсутній елемент «влада-підпорядкування», то такий спір є приватноправовим і підсудний господарським судам.

Проте ситуація змінилася з прийняттям рішення Конституційним Судом України (далі — КСУ) від 1 квітня 2010 року № 10-рп/2010, яким було визначено, що положення Земельного кодексу України в частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб’єкти владних повноважень, а положення статті 17 Кодексу адміністративного судочинства стосовно поширення компетенції адміністративних судів на «спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності» слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.

Іншими словами, рішення КСУ породило кардинально інший підхід до вирішення земельних спорів, що став підґрунтям нівелювання роками напрацьованої практики. Але як завжди буває, на цьому історія не скінчилась...

17 травня 2011 року світ побачила постанова Пленуму Вищого господарського суду України № 6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» (далі — Постанова № 6 від 17.05.2011), яка, оминаючи увагою вище зазначене рішення КСУ, обґрунтовує власне бачення компетенції судів щодо вирішення земельних спорів. Так, вона виходить з того, що питання про те, чи підвідомча господарському суду справа у спорі, що виник із земельних правовідносин, повинно вирішуватись залежно від того, який характер мають спірні правовідносини, тобто чи є вони приватноправовими чи публічно-правовими, та чи відповідає склад сторін у справі ст. 1 ГПК, оскільки господарським судам підвідомчі лише справи у спорах, що виникають із земельних відносин приватноправового характеру.

З аналізу Постанови № 6 від 17.05.2011р. випливає, що господарським судам підвідомчі наступні справи у спорах, що виникають з земельних відносин:

— справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі і вступають з юридичними та фізичними особами у цивільні та господарські правовідносини на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності;

— справи у спорах щодо оскарження індивідуальних актів органів держави або місцевого самоврядування, якими реалізовуються волевиявлення держави або територіальної громади як учасника цивільно-правових відносин і з яких виникають, змінюються, припиняються цивільні права і обов’язки, оскільки такі акти не є правовими актами управління;

— справи у спорах щодо набуття, здійснення та припинення прав юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців, територіальних громад та держави на земельні ділянки (крім спорів, передбачених частиною першою статті 16 Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності»);

— справи у спорах, пов’язані із захистом права на земельні ділянки (в тому числі відновлення порушеного права третьої особи, яка на підставі рішень державних органів або органів місцевого самоврядування претендує на спірну земельну ділянку);

— справи у спорах про визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з питань передачі земельних ділянок у власність чи надання їх у користування, припинення права власності на земельні ділянки, вилучення цих ділянок з користування і про зобов’язання названих органів залежно від характеру спору виконати певні дії, як цього вимагають приписи чинного законодавства;

— справи у спорах про повернення самовільно зайнятих земельних ділянок, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою;

— справи у спорах, пов’язані з набуттям, зміною та припиненням права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), про встановлення, зміну та припинення земельного сервітуту;

— справи у спорах, що виникають з укладення, зміни, розірвання, виконання договору оренди земельних ділянок, інших договорів користування земельними ділянками, в тому числі спори про стягнення заборгованості з орендної плати за договорами на користування земельною ділянкою;

— справи у спорах про стягнення шкоди, у тому числі упущеної вигоди, завданої порушеннями прав власників, у тому числі держави та територіальних громад, і користувачам земельних ділянок;

— інші спори, пов’язані з правами і охоронюваними законом інтересами суб’єктів господарювання та інших юридичних осіб на земельні ділянки.

Більше того, не забарився й Вищий спеціалізований суд України в наданні власних висновків, Пленум якого 1 березня 2013 року прийняв постанову № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» (далі — Постанова № 3 від 01.03.2013), якою, серед іншого, визначено:

— земельні відносини, суб’єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об’єктами — землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю (стаття 1 ЦК, статті 2, 5 ЗК). Захист судом прав на землю у цих відносинах здійснюється способами, визначеними статтями 16, 21, 393 ЦК, статтею 152 ЗК, у тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування;

— спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб’єкта владних повноважень, згідно зі статтею 15 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства.

Таким чином, положеннями Постанови № 6 від 17 травня 2011 року та положеннями Постанови № 3 від 01.03.2013 року визначено, що через те, що земля (земельна ділянка) є об’єктом права власності та органи місцевого самоврядування та органи державної влади, приймаючи рішення щодо земельних ділянок, виступають в якості власників, то земельні спори про визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо видання дозволу на виготовлення (розроблення) проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, вирішення інших питань, що відповідно до закону необхідні для набуття і реалізації права на землю, про надання чи передачу земельної ділянки у власність або користування чи невирішення цих питань, припинення права власності чи користування землею в залежності від суб’єктного складу підлягають розгляду або в порядку господарського судочинства, або в поряду цивільного судочинства.

Безкоштовна
консультація